УДК 32:658 - Секція 1 Роль політики в розробці та запровадженні

УДК 32:658
Політика в умовах створення

інноваційних напрямків

соціально-економічного розвитку

The Politics in Innovation Direction

Conditions of Social and Economic Development
^ Тєлєтов Олександр Сергійович, Сумський державний університет,
доцент кафедри маркетингу

Політична діяльність (PR, концепції, реалізація тощо) розглядається з позицій соціально-економічних та юридичних інновацій в період глобальних та регіональних трансформацій в тенденціях розвитку постсоціалістичних суспільств.

The politics activity (public relations, conceptions, realization etc.) in period of globals and regions transformations of post-socialist society development tendencies are considered from social, economic and juridical innovations.

Довгий час під узагальнюючим терміном інновація розумілося певне інженерне рішення (технічне нововведення). На сьогодні інновація – будь яке нове явище в менеджменті, економіці, медицині, юриспруденції, філології та т. ін., тобто в усьому, чого прямо чи непрямо може торкатися політична діяльність на міжнародному, загальнодержавному, регіональному чи місцевому рівні. З іншого боку політика може розглядатися як елемент соціальної системи, одного з чотирьох різновидів існуючих в світі систем (ще розрізняють фізичні, біологічні та економічні) [1].

В чому ж полягає інноваційність політики? По-перше – це можливість відкритого висловлення і обговорення тієї чи іншої ідеї (концепції) в суспільстві. Існують так звані генератори ідей, особи, що самостійно приєднуються до тієї чи іншої ідеї, і решта, яких опановує ідея під впливом тих чи інших чинників часто без їх особистого бажання. Останнє здебільшого здійснюється політичними елітами країни. Тому, по-друге, ідея повинна підтримуватися тією чи іншою політичною партією, що формує її у вигляді всієї або частини своєї політичної програми. Тут знайдуть своє місце інноваційні технології політичної PR-діяльності [2]. Основним нововведенням тут є можливість застосування сучасних засобів зворотного зв’язку (електронна пошта, мобільний зв’язок тощо). По-третє, ідея повинна мати чітке юридичне забезпечення, що не дозволяє в процесі її реалізації вийти за межі визначеного напрямку, а в подальшому набуває вигляду закону чи підзаконного акту, що позитивно сприймається більшістю населення країни.

Тобто, можна допустити, що послідовність впровадження інноваційних напрямків така: ідея→PR-діяльність→реалізація. Такий підхід в інноваційному розвитку, прийнятний в багатьох країнах світу, не завжди спрацьовує в постсоціалістичних країнах. Певною мірою це залежить від економічного стану країни, але тільки певною мірою. За останні 15-20 років виявилися інші немаловажні чинник. Розглянемо їх.

^ Масштаб держави. З точки зору міжнародного впливу можна виділити три групи держав: 1) що впливатимуть на світовий розвиток за будь-яких обставин (Росія, Китай); 2) що можуть впливати на події у світі за певних умов (Україна, Польща): наприклад, без участі України розпад Радянського Союзу не здійснився б, бо за багатьма узагальнюючими показниками РСФСР складала 3/5 від СРСР, Україна – 1/5, а всі інші 13 республік теж 1/5; 3) що суттєво не впливають на світові події (Таджикистан, Румунія, Болгарія).

^ Однорідність населення і її відповідність федеративності устрою держави. Росія і Грузія – федеративні держави, країни Прибалтики і Киргизія – унітарні. Роз’єднання Чехословаччини на Чехію та Словаччину пройшло спокійно і на користь обом новим країнам. Збереження багатонаціональної Росії як держави принесло покращання політичної ситуації для всіх її народів від великоросів до чеченців. Навпаки, Грузія силоміць увесь час хоче утримати в своєму складі Абхазію, Аджарію та Південну Осетію, що найбільше шкодить самій Грузії. Навпаки у здавалося б приблизно такій же Вірменії внутрішній клімат набагато кращий, внаслідок її унітарності. Найцікавішим є приклад унітарної України. Здавалося б політична пропаганда роз’єднання під час президентських виборів 2004 року ніяк не роз’єднала народ України. Навпаки, в останні два роки дії президента повністю протилежні його об’єднуючим деклараціям і фактично спрямовані на роз’єднання народу.

^ Менталітет народу є наступним чинником сприйняття тих чи інших інноваційних моделей розвитку. Наприклад, в Російській імперії та Радянському Союзі завжди досить високим був авторитет військового. Тому Росія змогла зберегти потужну армію, попри незрівнянно більшій кількості негараздів, ніж, наприклад, в Україні. Україна ж в силу того, що професійної армії з часів Київської Русі практично не мала, втратила не тільки військо, а й значною мірою один з найпотужніших в Європі військовий технічний потенціал (виробництво танків, балістичних ракет тощо).

Останнім чинником, що впливає на політичну інноваційність, є сила того чи іншого лідера країни. Якщо відкинути ті чи інші політичні симпатії чи антипатії, то можна стверджувати, що Б. Єльцин, О. Лукашенко, В.Путін, Войтило (думаю немає сумніву, що саме він, а ніхто інший, був політичним лідером Польщі) належать до сильних лідерів, а М.Горбачов, М.Саакашвілі, В. Ющенко – до слабких.

Результати інновацій в економіці можна спостерігати на прикладі тих чи інших економічних показників, наприклад зростання ВВП на одного мешканця країни. Наприклад, у 1959 році на одного сінгапурця ВВП складав близько $ 400, у 1990 році – $ 12200, у 2005 році – $ 27490 [3]. Результати політичних інновацій найдоцільніше спостерігати під час проведення виборчої кампанії, прозорості безпосередньо самих виборів і відповідності підсумків, оприлюднених виборчими органами, та кваліфіковано проведених exit pool. Так, проведений в ході президентських 2004 року виборів exit pool показав результат В.Ющенко – В. Янукович 54:46, що практично співпав з оприлюдненими в третьому турі підсумками. Exit pool, проведений 5 січня 2008 року під час президентських виборів у Грузії, показав результат 32:22 не на користь діючого президента М. Саакашвілі, а результати виборів – 53:22 на його користь. Тобто у наявності фальсифікація виборів. Значить Грузії ще далеко до інновацій в політичній діяльності.

Спростувати такий стан має чітка юридична система держави. Тобто, побудова правової держави є підтвердженням впровадження інновацій в законодавчу систему. На жаль, тут в Україні зрушень практично немає: Президент країни – “Гарант конституції” сам її і порушує, Конституційний Суд самоусувається, проведення конституційної реформи призупинено тощо. Крім того, деякі політичні лідери замість інноваційних змін у проведенні виборчої кампанії (наприклад, оприлюднення так званої “шахматки” за результатами виборів на дільниці для того, щоб кожний голосуючий міг перевірити вірне зарахування свого голосу, або голосування виборця за конкретну людину у виборчому списку підтриманої ним політичної сили) пропонують повернення до попередньої системи місцевих виборів, впровадження імперативного мандату депутата, чого немає практично в жодній цивілізованій країні та т. ін. [4]. Політичні інновації і в прийнятті закону про участь у виборах тільки партій, а не блоків, які і відповідальності ніякої не несуть, і так само швидко розпадаються, як і створюються [5].

Вищенаведене підтверджує необхідність науково обґрунтування впровадження інновацій в політичну діяльність, як на загальнодержавному, так і на регіональному рівні. При впровадженні інновації ідея→PR-діяльність→реалізація в період глобальних та регіональних трансформацій постсоціалістичних суспільств необхідно враховувати не тільки тенденції їх економічного розвитку, а й масштаб держави, однорідність населення і її відповідність федеративності устрою держави, менталітет народу та особистісні якості політичного лідера.

Тєлєтов О.С. Маркетинг продукції виробничо-технічного призначення. – Суми: Вид-во СумДУ. – 2002. – 231 с.

Тєлєтов О.С. Безноєва А.В. Основи політичного маркетингу // Механізм регулювання економіки. – 2006. – № 2. – С. 66-75.

Підлуцький О. Постаті ХХ сторіччя. – К.: Дух і літера, 2007. – 268 с.

Телетов А.С. Левые в спектре украинской политики. – Сумы: «Панорама». – 2007. – № 43.

Тєлєтов О.С. Жовтнева революція. Погляд через 80 років. Зб. праць до 35-річчя створення кафедр гуманітарного циклу. – Суми: СумДУ. – 1997. – С. 7-14.



УДК 321. 8

^ ДОСЛІДЖЕННЯ ПЕРЕХІДНИХ ПРОЦЕСІВ:

ЗАСТОСУВАННЯ ТРАНЗИТИВНОЇ МЕТОДОЛОГІЇ,

ПІДХОДУ РОЗПОДІЛУ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ ТА

ІНСТИТУЦІЙНОГО ПІДХОДУ

^ TRANSITIONS RESEARCH: APPLYING

TRANSITIONAL METHODOLOGY, MODELS OF

POLITICAL POWER, AND INSTITUTIONAL APPROACH


Марія Ткачук

аспірантка кафедри політології

Національний університет

«Києво-Могилянська академія»


Автор аналізує найбільш поширені наукові підходи до вивчення перехідних процесів (транзитологічний, розподілу політичної влади та інституційний). Вважається, що поєднання кількох підходів до вивчення трансформаційних процесів дозволяє враховувати дослідження політичних режимів, і в той же час відійти від нормативної моделі оцінки трансформаційних процесів з точки зору ефективності впровадження демократії, та зосередитись на реальних особливостях перехідних процесів

Author analyzes the attempts of applying the most common scientific approaches to the transitions analysis (transitional studies, models of political power, and institutional approach). It is argued that combination of several approaches to the research of transitional process allows to take into consideration the analysis of political regimes, and in the meantime to move from the normative model of transitions evaluation (as the effectiveness of democracy implementation) to the studying of real conditions of social and political transformations)


Для характеристики України дев’яностих років двадцятого століття часто вживають вираз «перехідний період». Науковим методом, який найчастіше використовується для аналізу перехідного періоду, є транзитологічний підхід, що розглядає декілька стадій переходу від авторитарного режиму до демократичного, у центрі уваги такого підходу знаходяться політичні процеси, такі як: розвиток громадських рухів та неформальних об’єднань в умовах авторитарного режиму, політичні вибори, переговори та підписання політичних пактів між елітами. Проте дещо поза увагою залишаються особливості розподілу влади у політичній системи та процедури прийняття політичних рішень. Як відомо, уявлення про те, що авторитаризм – це влада небагатьох, а, натомість, демократія – це влада більшості (чи можливість для кожного брати участь у прийнятті політичних рішень) є дещо спрощеним, адже наразі дослідники виділяють різні форми демократії: плюралістична учасницька демократія (Р.Даля) , демократичний елітизм (Й.Шумпетер), корпоративістська модель демократії (вважається, що ця модель демократії є характерною для Скандинавських країн). В центрі цього обговорення знаходиться проблема пошуку найоптимальнішої моделі та найефективнішої процедури врахування інтересів громадян під час прийняття політичних рішень. Проблема переходу від одного суспільного устрою до іншого у двадцятому столітті стала особливо актуальною у зв’язку із численними змінами політичних режимів у різних країнах. В цьому сенсі Робота С.Хантінгтона «Третя хвиля демократизації:демократизація в кінці ХХ століття» є відправним пунктом для розмірковувань вчених про сутність змін у світі та необхідність пошуку адекватної наукової методології для їх пояснення. Усю складність та повноту суспільно-політичної трансформації вкрай важко охопити одним науковим підходом, тому актуальним залишається питання пошуку адекватних поєднань різних підходів для аналізу явища трансформації у широкому сенсі цього слова (не спрощуючи трансформаційний процес до демократизації «з позитивним або негативним значенням»).

В той же час, еволюціонував і власне транзитологічний підхід, зустрівшись із новими викликами (а саме з появою значної кількості країн «сірої зони», трансформаційні процеси в яких неможливо описати в термінах демократизації): поступово було зміщено акценти з вивчення належних стратегій та умов, необхідних для успішної демократизації, до вивчення «драматизму» та особливостей цього переходу – від нормативної моделі демократизації до аналізу особливостей реального процесу суспільно-політичної трансформації в кожній «перехідній» країні. Для цієї мети в межах транзитології був розроблений та запропонований підхід аналізу гібридних режимів (таких, що поєднують риси «старого» авторитарного режиму, та бажаного (демократичного). Однією із найбільш відомих є роботи Г.О”Доннелла та Ф.Шміттера [1], а також Л.Даймона [2]. Автори характеризують трансформацію як непевний процес, зазначаючи, що перехід відбувається від визначеного авторитарного режиму до чогось непевного, що може виявитись як демократією, так і новим типом авторитарного режиму [1,3]. Отже, транзитологія поступово змінила лінійний розгляд трансформаційних процесів (від авторитарного режиму до демократичного) до поліваріантного розгляду (від авторитарного режиму до невизначеного режиму іншого типу).

Варто також зупинитись і на інших підходах дослідження трансформаційних процесів: критик транзитологічного підходу Т.Керотерс вказує на своєрідні «синдроми», з якими стикаються перехідні країни – слабкий плюралізм (feckless pluralism) та політика з домінуючою силою (dominant-power politics) [3, 9-16]. Автор виділяє основні характеристики елітизму та плюралізму за умов перехідного, недемократичного режиму та стисло аналізує ключові особливості здійснення влади (і публічної політики) за таких умов. Крім того, досліджуються особливості сприйняття громадянами влади у кожній із зазначених моделей. По суті, ці «синдроми» можна вважати спробою застосування до аналізу процесу суспільно-політичних трансформацій «третьої хвилі» С.Хантінгтона дві моделі розподілу політичної влади, а саме – плюралізму та елітизму.

Перевагою поєднання транзитивної методології та підходу розподілу політичної влади полягає в тому, що таким чином можна, з одного боку, залучити дослідження політичних режимів як комплексної характеристики способу здійснення влади у певній країні, з іншого – відійти від оцінки трансформаційних процесів в країні з точки зору ефективності впровадження демократії, адже власне демократія може розглядатись як стратегія однієї із політичних еліт, в той час як її реалізація значною мірою залежить від того, чи має відповідна політична сила ресурси та вплив на процес прийняття рішень в країні, а також яка модель (плюралізму чи елітизму) є характерною для конкретної країни. Для України це є важливим, оскільки починаючи з 1990 року відбулись зміни еліт та моделей політичної влади (їх конфігурації): плюралізм, корпоративізм чи елітизм. Досить поширеним є пошук інших підходів для аналізу сучасних перехідних процесів серед російських дослідників. Зокрема потрібно назвати таких вчених як В.Гельман, А.Мельвіль, Д.Москвін, Г.Вайнштейн, О.Іванова і А.Федоров та інші. Ця група вчених розглядає трансформаційні процеси застосовуючи інституційний підхід. В.Гельман розглядає трансформацію як процес із «відкритим фіналом», вважаючи рушіями змін інституційні зміни в країні, при чому розглядаються як формальні, так і неформальні інститути [4]. Вчений вважає, що тип політичного режиму (демократичний, авторитарний або гібридний) залежить від конфігурації політичних акторів або груп інтересів (система може бути змагальницька або незмагальницька) та політичних інститутів, які домінують в країні (формальні або неформальні). О.Іванова та А.Федоров також розглядають інституційні зміни як ключовий елемент трансформаційних процесів в Росії, вважаючи що для адекватного аналізу змін необхідно відійти від нормативно-ціннісного підходу до реально-історичного, а саме визначити коридор реальних політичних можливостей (термін Ю.Красіна), який зумовлений історичним досвідом, традиціями, способом життя, особливостями політичної культури та менталітету і задає напрям пошуку адекватної російським умовам моделі демократичного розвитку [5, 78-79]. Ключовим актором, на думку авторів, є політичні інститути (а саме – виконавча гілка влади), яка, у свою чергу, визначає дизайн політичних партій та суспільного життя в країні.

Список використаної літератури:


1. Guillermo A. O'Donnell, Philippe Schmitter, (eds.), Transitions From Authoritarian

Rule: Comparative Perspectives and Tentative Conclusions About Uncertain

Democracies (Baltimore and London: Johns Hopkins University Press, 1986).

2. Larry Diamond, 2002. “Thinking About Hybrid Regimes,” Journal of Democracy, 21-35.

3. Carothers, Thomas The End of the Transition Paradigm Journal of Democracy - Volume 13, Number 1, January 2002, pp. 5-21

4. Гельман В.Я. Политические режимы переходного периода: российские регионы в сравнительной перспективе//Российский конституционализм: политический режим в региональном контексте.М.: Центр конституционных исследований МОНФ, 2000, С.46-65.

5. Иванова О.В., Федотов А.С. «Партия власти» как выражение «Русской системы» в современных условиях //Власть. 2006. № 12. – С. 78.-82


УДК 372.48

Боротьба в Галичині

за державну самореалізацію суспільства.


Троханяк О.С.

Ст. викладач

Зав. Секцією «Філософії та політології»

Відокремлений структурний підрозділ

Національного аграрного університету

Бережанський агротехнічний інститут


Самореалізація суспільства виражається в створенні власної держави, а далі в її історичному розвитку, тому боротьба Галичини за проголошення ЗУНР в 1918р. має велике значення до сьогодні. Населення всієї Галичини і в т.ч. Бережанщини вели невпинну визвольну боротьбу за свою державність, але не змогли добитись своєї мети.

Self – realization of the society is reflected in creation of its own state and later in its historical, development; that’s why Halychynas light for declaration of the Westerns Ukrainian Peoples Republic in 1918 is of great importance nowadays. The population of all Halychyna including the population of Berezhanchyna took part in the continual liberation war for its statehood but it couldn’t achieve its aim.


Суспільство визначається як системно організована сукуп­ність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання, що породжується доціль­ною і цілеспрямованою діяльністю великих груп людей між якими йде системна взаємодія як між різними соціальними спільнотами так і між суспільством і особистістю. Різні перехідні форми суспільства виявляються в суспільно-історичних змінах і відмінних рисах того чи іншого суспільства пояснюються географічним середовищем, національними особливостями, історико-політичними характеристиками, в державотворчих ідеях, в духовних проявах людського життя, в релігійних віруваннях і т.д. Універсалізація суспільства проходить шляхом самоутвердження в створенні власної держави. Цю ідею можна дослідити в прагненнях галичан у створенні ЗУНР і показати на прикладах прагнення до самоідентифікації її окремих частинок, тобто окремих повітів Галичини на прикладі Бережанщини.

Перша світова війна зворушила спокій Західної України і в Галичині прокотилась хвиля загальнонаціональних повстань – це була визвольна боротьба народу проти Австро-Угорської імперії. Такі повстання виникали не тільки в Зх. Україні, але і на всіх етнічних землях національних меншин проти держави Габсбургів. Ці повстання чи просто виступи переростали в оборонну війну новоповсталих держав, зокрема проти Польщі, «якій переможна Антанта відводила першорядну роль у перебудові Центральної Східної Європи». […] Невигойне вірнопідданство місцевої еліти щодо габсбурзької монархії гальмувало розвиток подій у Східній Галичині аж до остаточного падіння Австро-Угорщини. Українські депутати віденського парламенту прихильніше, ніж представництва інших поневоле­них народів, зустріли маніфест імператора Карла від 18 жовтня 1918 р., який обіцяв перетворити Австрію на федеративну державу”. [3 с.244]

Після утворення Центральної Ради в Києві, в Галичині особливо активізувався національний рух, галичани радо вітали дії наддніпрянського уряду, особливо укладення миру з Четвертним Союзом. На підтримку дій уряду УНР 3 березня (1918р.) повсюди відбулись «свята миру і державності». Особливо величаво вони пройшли у Львові (60 тис. чоловік), Дрогобичі (50 тис.)…Бережанах (12 тис.). У містах і селах було відправлено святкові богослужіння, пройшли стрілецько-сокільські походи, прийнято і надіслано привітальні телеграми Українській Центральній Раді, особисто М.Грушевському. [5 с.23] Така активність українців не на жарт занепокоїла поляків, вони почали підготовку до захоплення Галичини.

Такі обставини зумовлювали народ до рішучих і кардинальних змін свого життя. Польща також створювала свою нову незалежну державу і бачила її східні кордони по Дніпру, тобто претендувала на Правобережну Україну, тому мови про те, що Західна Україна бажає власної державності і бути не могло. Розуміючи це, народ сам почав групуватись в різні політичні сили і готовитись до слушного моменту. «До початку проголошення ЗУНР „Після розпуску в 1917 р. під Перемишлем 1-ої бриґади польського легіону, австрійський уряд намагався перевести наших вояків до авст­рійських військових частин. Але ті, котрі ор’єнтувалися в політичній ситуації, повернулись до дому. В Бережанах було 40 осіб старшин і підстаршин. Польська інтелігенція на сходинах у касині службовців при такій політичній ситуації, почали радитись як бути далі». [1 с.203] Це була не просто рада – це були плани майбутнього захоплення влади і створення українського уряду.

На Західну Україну велике враження справило проголошення УНР суверенності. Та «Берестейський договір з його таємним додатком, який, в наслідок необережності О.Севрюка, став відомий полякам. Австрія не виконала умови Берестейського договору і не створила автономію краю», [7 с.96] тобто не створила автономію Галичини, наголошує Н.Полянська-Василенко, і далі пише: «Коли у вересні 1918 року скапітулювала Болгарія й коли було ясно, що Австро-Угорщина захитується, в Галичині почали вживати заходів, щоб перебрати владу на випадок розвалу Австро-Угорщини. З цією метою наприкінці вересня створено у Львові Військовий Ко­мітет, який почав гуртувати військових людей по повітах. З початку жовтня 1918 року почали підготовляти політичне управління Галичиною. Відбувалися конспіративні зібрання діячів різних партій, на яких намічали людей, що мали зайняти адміні­стративні пости на випадок зміни влади». [7 с.96]

Коли поразка Австро-Угорщини та Німеччини стала очевидною, то народи монархії – чехи, словаки, поляки, хорвати, словенці та інші – обрали шлях рішучої боротьби за державну самостійність. Під натиском національно-визвольних рухів прем’єр-міністр Гусарек виступив з іні­ціативою перетворення Австрії у Федерацію національних держав з коаліційним урядом. Однак українцям місця у тій федерації не обіцяли, лише національну курію в Галицькому сеймі, українську секцію у крайовій шкільній раді та заснування українського університету. […] Ставала очевидною необхідність переходу до рішучішої боротьби з метою використання рідкісного для національної справи історичного моменту, породженого світовою війною і революційними рухами в Європі. [6 с.33]

8-го жовтня 1918 Польська Регенційна Рада у Варшаві, створена центральними державами як найвищий орган прого­лошеної ними польської держави, видала маніфест до поль­ського народу про "утворення незалежної держави, яка обняла би всі польські землі". Поляки заявили, що до цієї держави мають належати й усі українські землі, що були тоді під Австро-Угорщиною (Галичина, Холмщина й інші). 12-го жовтня польські посли до віденського парламенту з усієї Галичини заявили цісареві Карлові, що відходять до польської держави. Українці ж у відповідь на маніфест 10-го жовтня про перебудову Австрії на засадах самоозначення народів та на Польщі склали 18-го жовтня у Львові Українську Національну Раду, [2 с.48-49] і відправили до Австрії комісію для надання дозволу про переобрання влади у Львові.

І.Крип’якевич, др. Левицький пишуть, що впевнившись у намісника Гуйна, що австрійський уряд таки не думає передати владу ук­раїнцям, дав Вітовському формальну згоду на довершення перевороту. В 2. год. з полудня організаційний референт почав розсилати до повітових міст курієрів із наказом: уночі з 31 жовтня на 1 листопада пере­брати владу. [4 с. 469 ] Перебрання влади відбулось і у Львові і всіх містах та містечках Галичини. Але шляхом польсько- української війни 16 липня 1919р. поляки завоювали Західну Україну.

Література:

Бережанська земля. Історико-мемуарний збірник. Торонто-Нью-Йорк-Лондон-Сидней. 1972.

Григоріїв Н. Поляки на Україні. Польсько-українські відносини в історичній перспективі. Скрептон. 1936.

Історія України. Під ред.. Смолія В.А. Київ. В-во Альтернативи. 1997.

Крип’якевич І. Історія українського війська. Тернопіль. «Збруч». 1992. Випуск 10.

Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. Львів. 1995.

Макарчук С.А. Українська республіка галичан. Львів. В-во «Світ». 1997.

Полянська-Василенко Н. Історія України. 1900-1923рр. Київ. 1991.



УДК 323.21

Ефективна модель самореалізації

на рівні вибору моделі політичної культури

The effective model of self-realization

at the level of political culture choice


Штука Ірина Антоліївна

Рівненський інститут слов”янознавства

Київського славістичного університету

Аспірантка


Анатоція. В даних тезах акцентується увагу на тому, що причина виникнення проблеми самореалізації українського народу зумовлена зміною політичного режиму. Автор відмічає, що дану проблему можливо вирішити на рівні вибору відповідної моделі політичної культури.

Summary. The attention in these theses is accented on the problem of Ukrainian people`s self-realization caused by the political mode changes. The author admits, that it is possible to solve this problem at the level of proper political culture model choice.


Проблема самоідентифікації українського суспільства, як суспільства перехідного типу, виникла після розпаду Радянського Союзу. В Україні розпочався процес кардинальної зміни політичного режиму, перехід від тоталітаризму до демократії. З моменту незалежності політичною елітою був проголошений курс на побудову демократичної держави із відповідними законами, цінностями та ідеалами. Українська держава стала перед фактом принципової відкритості світові та глобального характеру політичних, культурних, економічних, технічних, духовних і навіть мовних процесів та взаємовпливів [1, C.89].

На початкових стадіях переходу поширеним було спрощене уявлення про можливості демократичних змін у країнах, де раніше панували комуністичні режими. Певні ілюзії поділяли як політичні еліти цих держав, так і представники політичного істеблішменту на Заході. Вважалося, що на всі перетворення знадобиться близько 5 років, після чого розпочнеться поступова консолідація демократичних режимів [2,C.88]. Але, на жаль, все виявилося не так легко і просто.

У демократичній державі громадяни є найбільшою цінністю, без них вона просто не може існувати. У свою чергу, лише свідомі громадяни здатні побудувати таку державу. З цього моменту кожну людину потрібно розглядати як особистість, як найбільшу і найважливішу соціальну цінність.

Перехід до демократії – досить складний і тривалий процес, зумовлений цілою низкою чинників. Серед них політичні традиції та особливості політичної культури українського народу. Тому при виборі ефективної моделі самореалізації даний факт потрібно обов’язково брати до уваги та й не забувати враховувати трансформаційні процеси в Україні, які істотно впливають на її формування.

Модель політичної культури українського народу, по-перше, повинна формуватися на політичному досвіді та традиціях. Хоча до сктруктури політичної культури входять ще й інші складові, зокрема, політичні знання, політична ідеологія, політична свідомість та поведінка. Адже політична культура являється складним багатошаровим феноменом.

Можливо, одним із найкращої способів самоідентифікації для українського народу, української державності є реалізація політики національної згоди і єдності навколо загальнонаціональної ідеї. Процес формування політичної культури має супровождуватися оновленням політичної ідеології, звільненням її від догматизму та утопічних ідей комунізму, утвердженням у суспільній свідомості концепції правової держави.

Громадяни із високим рівнем політичної культури демократичного типу – це запорука успішного розвитку майбутньої держави. Тому формуючи українську модель політичної культури потрібно звернути увагу на досягнення європейських країн та не забувати власний історичний досвід.

Література

1.Макух-Федоркова І. Проблема збереження національної ідентичності в умовах глобалізації // Наук. вісник Чернівецького університету : Зб. наук. статтей. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. – Вип.325-326. – Чернівці : Рута, 2007. – С.89– 93.

2. Основи демократії : Навч.посібник для студентів вищ.навч.закладів / Авт. Колектив : М. Бессонова, О. Бірюков, С. Бондарук та ін.; За заг. ред. А. Колодій; М-во освіти і науки України, Ін-т освіти АПН України, Укр.-канад. проект „Демократична освіта”, Інститут вищої освіти. – К.: вид-во „Ай Бі”, 2002. – 684 с.


СЕСІЯ 6

^ ПРАВОВА СИСТЕМА В ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ СУСПІЛЬСТВАХ, ЇЇ ВІДПОВІДНІСТЬ ЄВРОПЕЙСЬКИМ ТА СВІТОВИМ СТАНДАРТАМ


Євроінтеграційні трансформації

українського законодавства

Eurointegrational transformations

of Ukrainian law system

0464146105281856.html
0464207842877205.html
0464369274892349.html
0464406765630472.html
0464536445616328.html